Перші програми раннього втручання зʼявилися в 1960-х роках у Сполучених Штатах Америки. Вони призначалися для дітей з різними порушеннями розвитку. Програми були спрямовані на те, щоб запобігти посиленню порушень, помʼякшити чи навіть ліквідувати їх у межах монодисциплінарного підходу . Нині ці програми називають моделями раннього втручання першого покоління.
У 1980-х роках зʼявилася модель раннього втручання другого покоління. Вона передбачала, що послуга поширювалася на сімʼї та їхнє соціальне оточення, а не зосереджувалася лише на дітях із порушеннями.
Ці зміни спиралися на наукові дані, які довели визначальне значення соціальної підтримки. Вони також засвідчили, що провідну роль у розвитку дитини та зміцненні компетентності та вневненості батьків у собі відіграють мережі соціальної підтримки, які формують сімʼя та громада.
Нова парадигма розвитку компетенцій батьків ґрунтувалася на так званих моделях партнерства, заохочення і посилення, що базувалися на сильних сторонах і ресурсах сімʼї. Ключова роль у прийнятті рішень відводилася сімʼї.
У 1990 році зʼявилась модель раннього втручання третього покоління. Вона передбачала сімейно-центровану підтримку в контекстах повсякденної діяльності сім’ї та дитини. До цього раннє втручання розглядали, як набір послуг, які пропонують дітям сертифіковані фахівці. Вони були тими людьми, які могли допомогти дитині якнайкраще, безпосередньо працюючи з нею. За сімейно-центрованого підходу мета раннього втручання полягає у :
— сприянні зміцненню сімей, підтримці батьківських компетенцій із розвитку дітей;
— використанні можливостей для навчання дітей у домашніх рути-нах;
— фокусуванні на ресурсах сімʼї, її соціального оточення і місцевої
— розумінні, що діти вчаться у природному середовищі та завдяки спільній роботі батьків і фахівців, які надають послугу раннього
втручання.
Метою раннього втручання є розвиток компетентності та самоефективності батьків, що дасть змогу:
— покращити розвиток дітей із порушеннями розвитку або з ризиком їх виникнення;
— мінімізувати вплив порушень розвитку дитини на функціонування сім’ї;
забезпечити перехід дитини до інклюзивної / спеціальної освіти;
— сприяти залученню дітей та батьків у життя громади.
Раннє втручання дає змогу визначити проблеми щоденного життя сімʼї, які пов’язані з порушеннями розвитку дитини, визначити розвивальні стратегії відповідно до індивідуальних потреб дитини та, базуючись на пріоритетах сім’ї, впровадити разом з батьками ці стратегії в її життя. Це дасть змогу дитині рости та розвиватися у сімейному колі, а також запобігти її інституціоналізації.
Сім’я та її повсякденні справи — це природне середовище, в якому дитина росте та навчається. Воно може сприяти розвитку або гальмувати його. Оскільки для дитини саме сім’я є основним ресурсом розвитку, то завдання раннього втручання:
— надавати батькам знання та навички, необхідні для розвитку та виховання дитини;
— допомагати батькам знаходити ресурси, щоб справлятися з особистісними викликами;
— вбудовувати розвивальні та допоміжні стратегії в режим життя сім’ї. Важливо, щоб дитина навчалася там, де потім використовуватиме знання та вміння: вдома, на дитячому майданчику, в магазині тощо.
Фахівці надають послугу раннього втручання під час активностей, які є рутинами сім’ї.
Далі буде….
Директор ІРЦ Інна Нечипорук